Завдяки освітнім обмінам LUSH, організованим після минулорічного Spring Prize, на початку квітня 2026 року представниці ГС «Пермакультура в Україні» відвідали центр міської пермакультури, розташований при факультеті природничих наук Лісабонського університету (Португалія).
Проєкт, що розпочався у 2009 році як студентська ініціатива, сьогодні трансформувався у науково-дослідний центр, де принципи пермакультури і цілі сталого розвитку інтегровані в академічне середовище.
HortaFCUL — це не просто сад, а поєднання чотирьох складних екосистем: їстівний сад, лісосад, мікроліси, високі грядки. В середньому тут висаджено 20 видів багаторічних рослин на кожні 100 квадратних метрів. Така щільність та різноманітність видів дозволяє екосистемі бути саморегульованою, стійкою до шкідників та здатною до активного поглинання вуглецю.
Екосистемне моделювання: мікроліси Міяваки як кліматичний інструмент
Одним із центральних елементів центру є демонстраційна ділянка, спроектована за методологією японського ботаніка Акіри Міяваки. Основна ідея методу — створення надщільних посадок місцевих видів рослин для швидкого відновлення біоценозу.
Родзинкою об’єкту є використання топографії, адже на витягнутому схилі студенти зімітували всю країну. Завдяки накопиченню вологи у нижній частині саду та затіненню ця частина імітує вологу екосистему півночі країни, а сонячна експозиція та сухіший ґрунт верхньої частині ділянки відтворюють умови півдня.
Такий підхід дозволяє вивчати локальні рослини та їх адаптивність до зміни клімату. Завдяки мульчуванню та поперечних гілок на доріжці можна бачити ефективність утримання вологи та досліджувати рух води.
В одному з досліджень на базі центру зазначається, що температура всередині цього мікролісу влітку на 5–7°C нижча, ніж на асфальтованих ділянках навколо факультету. Це перетворює центр на так званий «кліматичний притулок» (climate shelter).
Тобто це абсолютно реальний інструмент боротьби зі спекою в місті. Крім того, після створення саду на території факультету зафіксували появу видів комах та птахів, яких раніше не бачили в цій частині Лісабона.
Управління водними ресурсами та «Keyhole Gardens»
В умовах дефіциту опадів у Лісабоні, центр демонструє різні інноваційні підходи до збору дощової води. Серед них є “сухий ставок”, який чимось нагадує амфітеатр з місцем для вогнища, але це, дійсно, ставок, який наповнюється лише під час злив, запобігаючи перевантаженню міської каналізації та ерозії ґрунту. З тротуару за допомогою бетонних бар’єрів дощова вода перенаправляється безпосередньо в зелені зони.
Ще однією цікавинкою є грядка “Замкова шпарина”- інтегроване рішення, що поєднує вертикальну грядку (старий перероблений сміттєвий бак), вермікомпостер та систему автоматичного поливу на сонячних панелях. Це замкнутий цикл, де кухонні відходи перетворюються на добриво безпосередньо в зоні вирощування.
Від відходів до ресурсів: економіка компостування
За кілька років університет кардинально змінив логістику органічних відходів. Те, що почалось з одного компостера, перетворилось на багатометровий майданчик і десятки баків.
За 2025 рік було перероблено 8,6 тонн органічних відходів з кафетеріїв університету. Це дало приблизно 3,2 тонни готового вермікомпосту. Окремо було зроблено 3 великі купи садового компосту, що дало ще 5,5 тонн. Тобто ми можемо говорити про 8,5 т компосту за рік! За весь час існування проекту було вироблено майже 50 тонн компосту лише з садових відходів.
Завдяки тому, що волонтери переробляють відходи на місці, факультет економить близько 2 000 – 3 000 євро на рік, які раніше витрачалися на логістику та оплату послуг сміттєзвалищ.
Адаптований курячий трактор
Для збалансування вуглецевого складу компосту (де переважає листя та деревина) використовується курячий трактор — мобільна система утримання птиці. Кури забезпечують азот та фосфор, одночасно готуючи ґрунт до посадки. Проте, на відміну від класичних мобільних курників, тут систему інтегрували в уже існуючу інфраструктуру — старі бетонні короби, що не використовувалися. Курячий трактор спроектований чітко під розмір цих бетонних грядок. Кури перебувають над однією секцією короба протягом місяця, інтенсивно удобрюючи та розпушуючи землю. Потім конструкція переноситься на другу частину грядки, а згодом — на наступний короб. Таким чином, до моменту висадки рослин ґрунт у кожному коробі стає ідеально підготовленим та вільним від бур'янів.
Кухонна еко-система «Зелена стіна»
“Зелена кухня” вражає своєю простотою та ефективністю. Сама конструкція кухні виготовлена з матеріалів, знайдених на смітнику, а її зовнішні стіни функціонують як вертикальний сад.
Стіни пошиті з міцної тканини, куди закладено ґрунт. У цих «кишенях» ростуть традесканції та хлорофітуми, які ми звикли бачити в Україні на підвіконнях, але тут, у кліматі Лісабона, вони формують живу стіну просто на вулиці.
Уся вода після миття рук чи продуктів потрапляє в спеціальний бак-сепаратор. Тут працює лише фізика: жир, як легша фракція, піднімається на поверхню, а очищена вода залишається знизу. Через систему кранів очищена вода самопливом спрямовується на сусідню грядку, забезпечуючи постійний полив. Для того, щоб система не засмічувалася жиром, раз на місяць у бак додають ензими. Вони переробляють жировий шар, що дозволяє системі функціонувати роками без механічного чищення.
Наукова верифікація та екологічна безпека
Центр є базою для написання PhD-дисертацій та наукових публікацій. Можна сказати, що він функціонує як “жива лабораторія”, де студенти постійно проводять заміри. Одним із ключових досліджень стала оцінка бар’єрної функції рослин. За результатами цього дослідження, 4 метри щільної "зеленої стіни" (дерева + чагарники + трав'янистий ярус) затримують до 90% твердих часток PM2.5 та сполук Pb і Zn від автомагістралі на 14 смуг, перешкоджаючи їх потраплянню в зону вирощування харчових продуктів і перебування студентів.
Соціальна архітектура та волонтерство
HortaFCUL стала місцем «терапевтичного спокою». Студенти та викладачі приходять туди під час сесій, щоб знизити рівень стресу. У Португалії цей проект часто називають прикладом «м'якої революції» в освіті, де ієрархія між професором і студентом зникає, коли вони разом тримають лопату.
Важливо, що проєкт тримається на розвиненій соціальній структурі — групі “охоронців” (Guardians). Це спільнота волонтерів, які допомогають доглядати центр, втілювати ідеї та інше. Соціологічне дослідження показало, що за 2025 рік волонтери відпрацювали близько 1500 годин, що є еквівалентом 15 000 – 18 000 євро на рік, які університет зекономив на догляді за територією.
Центр також є майданчиком для міжнародних сертифікаційних курсів з пермакультури (PDC), поєднуючи академічні знання з практичним досвідом регенерації міських територій.
Резюме для України
Досвід Лісабонського університету є надзвичайно релевантним для українських вишів та міських громад. Він демонструє, як за допомогою мінімальних інвестицій, але через глибоке розуміння природних процесів, можна перетворити деградовані міські ділянки на продуктивні екосистеми, що мають високу наукову та освітню цінність.
Одним із найважливіших уроків лісабонського кейсу для нас стала інформаційна відкритість простору. Пермакультура часто виглядає для стороннього ока як хаос, і саме тут на допомогу приходить продумані комунікації. Наприклад, кожна локація супроводжується малюнками, плакатами та стендами. Це не просто технічні таблички, а повноцінні інфографіки, що пояснюють взаємозв’язки між елементами. Завдяки системі QR-кодів на стовпчиках, випадковий перехожий може миттєво перетворитися на дослідника. Просканувавши код, ви отримуєте доступ до детальних лекцій, результатів замірів та наукових обґрунтувань конкретної технології. Стенди не просто називають рослини, а пояснюють функцію кожного елемента в системі: чому тут лежить колода, як працює сонячна панель на грядці та чому важливо збирати дощову воду саме в цьому місці. Це створює ефект безперервного навчання. Людина не просто проходить повз зелену зону — вона затримується, читає і починає розуміти складні екологічні процеси через прості та зрозумілі візуальні образи. Для українського контексту, де пермакультура часто потребує додаткових роз’яснень, такий рівень «дружності» саду є необхідним.
Під час візиту ми чітко відчули різницю у підходах до створення пермакультурних центрів. Для України сьогодні характерний фокус на безпосередньому вирощуванні та забезпеченні потреб тих, хто управляє ділянкою. Це логічно в наших умовах, проте часто призводить до того, що демонстраційна та освітня функції відходять на другий план.
Лісабонський досвід пропонує іншу модель. Центр створений не для того, щоб «годувати», а для того, щоб «показувати, як це працює». Це концентрат рішень, зібраних в одному місці. Замість монотонних посадок ми бачимо величезну кількість методів: від лісу Міяваки до автоматизованого поливу у теплицях. Кожен квадратний метр площі працює на демонстрацію взаємозв’язків. Тобто, майданчик спроектований так, щоб навчати навіть без присутності викладача. Велика кількість наочної інформації — малюнків, плакатів та QR-кодів — дозволяє кожному відвідувачу самостійно збагнути логіку пермакультури.
Візит до Лісабона не став для нас закликом до заміни української моделі пермакультурних центрів португальською. Навпаки, ми ще чіткіше усвідомили цінність нашого підходу. В Україні пермакультура насамперед про життєстійкість, реальне виробництво продуктів та глибокий зв’язок господаря з землею. Наші центри — це діючі господарства, які годують, об’єднують громади та дають практичні навички господарювання.
Лісабонський досвід показав нам шлях до розвитку. Ми бачимо величезний потенціал у запозиченні саме демонстраційної складової. Будь що у центрі може бути елементом «живої лабораторії», де кожне рішення пояснюється через візуальний дизайн, графіку та цифри. Наші центри також поступово стають “майданчиками рішень”, де людина з міста чи студент-аграрій зможе за годину побачити десяток працюючих технологій і зрозуміти їхній взаємозв’язок.
Наше завдання - це створити синергію: зберегти українську щирість і продуктивність, додавши до неї європейську наочність та наукову структурованість. Саме такий шлях дозволить пермакультурі в Україні вийти на новий рівень — від приватних ініціатив до визнаних освітніх та екологічних центрів.
Ірина Казакова, Анастасія Волкова